Естонський Viljandi folk music festival. Частина друга

Останні два дні фестивалю були наповнені супер-запальною, інтернаціональною, а головне – дуже якісною музикою. Зараз озираючись назад і давши трохи часу своїй голові переварити все побачене, важко зрозуміти, що всі концерти помістились у такий короткий проміжок і відбувались географічно в одному місці. Офіційно фестиваль не мав назви "світових культур", але за чотири дні побував в різних куточках світу і дав нагоду послухати не лише їх музику, але й танці, побачити щоденне життя і помріяти про історії та баллади з життя .

Відкривали третій концертний день фестивалю на одній з сцен грузини Chveneburebi, які грали автентичну традиційну народну музику і мотиви, базовані на ній. Кожен з восьми учасників не тільки грає на традиційних грузинських інструментах, має досвід багатоголосого співу, але й танцює національні грузинські танці. Здається, жодна їх композиція не обійшлася без танцю і часом було не зрозуміло – чи то так задумувалось за сценарієм чи просто гаряча грузинська кров артистів злилась з гарячою естонською і міжнаціональною кровю публіки, тому всидіти на місці артисти не могли і кожного разу йшли до танку, залишаючи свої інструменти. Від самого заснування у 2004 році гурт організовує регулярні експедиції з метою знайти та зберенти фольклорні мотиви і пісні різних регіонів Грузії. На момент навіть мені здалось, я можу у піснях відрізнити пісні західної частину і північно-західної. Своєю енергією вони вразили публіку і задали настрій на весь день.

Наступними були Nikns Suns – це потужна, харизматича група, що створює енергетичний мікс традиційної і рокової музики. При чому рокової настільки, що було дивно, бачити такий "тяжкий" виступ о 4 дня – коли світлим світло довкола. Фолькову складову цьому гурту брутальних хлопців додає тендітна дівчина Меріке, що грає на волинці. Гурт є улюбленцями етно-фестивалів, а їх щирий і емоційний посил зі сцени зробив групу об`єктом кількох легенд, що пов`язані з їх концертом. Насправді, воно й не дивно – публіка не просто перетворилась в одне ціле, стрибаючи, завмираючи і присідаючи в унісон з музикою, вона й роздяглась разом з музикантами і закидала їх у відповідь футболками – бо було занадто жарко) Тоді то й стало ясно, що навіть Меріке, яка так само приєдналась до кидання футболками, – ніяка не тендітна і навіть з своєю волинкою є справжнім рокером.

Одразу за Nikns Suns на сцену вийшов Joaquin Diaz зі своїм гуртом. Сам себе він називає музичним послом меренге (танець Латинської Америки) з Домініканської республіки. Його гра на акордеоні є справжнім чаклунством, а разом з чоловічим вокалом перетворює його концерти на.....щось дуже подібне до попереднього рок-концерту. Цей концерт можна назвати тепер вже концертом мокрих футболок. Артисти і публіка наче сперечались хто кого вимотає першим, а в результаті кожен отримав запальні ритми, а любителі танцю, що тільки-но танцювали на танцплощадці польки і вальси, терміново навчились танцювати меренге.

Останній день доведеться описати тільки найяскравішими подіями, бо враження вперто розлізаються на тисячі знаків. Так от останній день був особливий не зовсім музичною (моєю особистою) програмою.

В обід я потрапила на майстерню Сергія Старостіна "Російська музика". Сергій Старостін – талановитий російський традиційний і джазовий музикант, співак і мульти-інструменталіст, що займається старовинною музикою. Роками він збирає і записує автентичні російські фолькові пісні і мотиви. Сергій Старостін вів майстерню з жінкою Ольгою Лапшиною і дочкою Марією. Втрьох вони представили російські народні пісні, примусили зал танцювати і грати в народні ігри. За інформативністю і інтерактивністю це була одна з найкращих майстерень. Дуже цікаво дізнаватись, про культуру своїх сусідів і знаходити відмінності і схожості.

Після цього виступала розповідачка історій Jan Blake. Британська майстриня зробила неможливе у вік візуальних технологій. У вщент забитому залі, молодь сиділа між рядами, лежала під стінами, дивлячись у стелю і...насолоджувалась її голосом. Хто б міг подумати що на музичному фестивалі, треба не пропустити кілька історій, розказаних у темному залі. Але вони були розказані і навіть заспівані так, що зал, перенісшись на 60 років тому у еру радіо – коли можливо тільки чути голос оповідача, поринув у магію і ще довго вимагав продовження. А найціннішим став легкий мотив розкладений на голоси між здоровезним залом, який по закінченні розплився по всій території фестивалю, виникаючи то тут, то там.

А на закуску залишився латвійський гурт Auli. У музиці гурт робить ставку на барабани(найбільший барабан Прибалтики – у їх складі) і волинки (на волинках грає пять з одинадцяти учасників), ритми взяті в основному з латвійської та естонської традиційної музики. Такого драйву фолк-виступ не може дати, здавалось мені до концерту. Одночасно пять волинок створювали неповторний малюнок композицій, але найбільшим героєм все одно був .... барабанщик. Саме він провадив головне спілкування з публікою і, вилітаючи на кілька секунд з-за свого здоровезного барабану на передню лінію, встигав завести публіку, пострибати з нею і повернутись назад вибивати ритм. Найбільшою прикрістю стало те, що з двох виступів цього гурту я пропустила один в стінах старого замку. От де була б 100% єдність місця і дійства. А час для справжнього етно, як довів весь фестиваль, не має значення. Бо це те, що завжди з нами і завжди в нас – як секретна складова крові.

Організація фестивалю і підбір учасників заслуговують окремої статті, але без підтримки і відкритості публіки, яка підхоплювала незнайомі ритми з третьої ноти, фестиваль би не досягнув такої легкості і світлості. Тому, не тільки організаторам є чому повчитись. Також неймовірно приємно було побачити таке різномаїття артистів і ведучих майстер-класів, дійсно є відчуття поїздки щонайменше в 5 країн одночасно. Хоча – минуло лише 4 дні і жодних переміщень далі одного кілометра між найвіддаленішими сценами.

Хороших нам всім фестивалів!